Писемність у Київській Русі була відома ще до запровадження християнства. Про це свідчать угоди Русі з Візантією, в яких містяться вказівки на те, щоб обидві держави розв’язувати різні спірні питання “не тільки на словах, а й письмово”. За договором 944 р. вимагалося, щоб посли та купці Русі пред’являли у Візантії спеціальні грамоти, підписані самим князем.
Значний розвиток писемності пов’язано з християнством. Після введення на Русі християнства кирилиця, винайдена Кирилом і Мефодієм, поступово витіснила стару писемність.
На основі кирилиці відбувався подальший розвиток писемності й формувалася давньоруська писемно-літературна мова.
М. Грушевський писав: “з християнством з Греції та Болгарії прийшла до нас наука, освіта, книги … З Болгарії перейняли ми азбуку, письмо слов’янське…”
На стіні Софії Київської виявлено азбуку, яка складалася з 27 літер: 23 грецьких і чотирьох слов’янських – б, ж, ш, щ.
Писемність поширювалася і серед простого люду.
Про поширення писемності серед різних прошарків населення свідчать написи на різноманітних виробах ремісників – цеглинах, хрестах, іконах, мечах, на стінах будівель і церков.
Понад 300 написів різного часу відкрито в Софії Київській і серед них один із найраніших – запис про смерть Ярослава Мудрого 1054 р. Українські грамоти, писані на березовій корі, відкрито в Звенигородці, які разом з відомими берестяними грамотами Новгорода є важливим джерелом вивчення писемності на Русі.
Книги писали чорнилами, виготовленими з дубової або вільхової кори, квасного меду тощо. Великі літери на початку рядка малювали великими червоними фарбами.
Сторінки книжок виготовляли з пергаменту, які прикрашали орнаментами.
Готову книжку оправляли в дошки, вкриті шкірою або срібним окладом, на якому власник писав своє ім’я. Така книжка коштувала дуже дорого. Князь Володимир Василькович за один молитовник заплатив 8 гривень, а ціле село купив за 50 гривень. Книгу високо цінували на Русі. Її вважали поводирем у житті.
“Окраса для вояка – зброя, для корабля – вітрила, а для праведника – читання книг”, – писав літописець.
Книжна мудрість була у великій пошані.
Ярослав Мудрий зібрав велику бібліотеку – понад 500 книжок, яку зберігав у Софійському соборі, сліди її ми шукаємо й досі. Одні дослідники вважають, що бібліотека загинула під час монгольської навали, інші – що вона розійшлася між різними книжковими зібраннями по смерті Ярослава, треті – що вона зберігається в невідомому місці, четверті – що вона згоріла під час пожежі у XVII ст.
При бібліотеках були спеціальні майстерні, де переписували або перекладали з іноземних мов книги як церковні, так і філософські, юридичні, історичні тощо.
Із письмової спадщини можна згадати філософську проповідь Іларіона “Слово про закон і благодать”, “Повчання дітям” Володимира Мономаха та інші.
Найдавнішою книгою, що збереглася, є знамените “Остромирове євангеліє”, писане в Києві 1056-1057 pp. та “Ізборник Святослава” 1075 р.
Волинський князь Володимир Васильович сам переписував книги, робив для них дорогоцінні оправи й розсилав різним церквам як подарунок.
За підрахунками вчених, в XI-XIIІ ст. в обігу по всій території Русі перебувало близько 140 тис. книг кількох сотень найменувань. Були це переважно церковні та богословські книги, перекладені з грецької мови.
Літописання
Літописи – це звіт у хронологічній послідовності (“за літами”) коротеньких записів і докладних розповідей про історичні події, це перші письмові твори у Київській Русі про історичні події і ставлення до них.
У монастирях ченці вели літописи. Найвідоміший із них “Повість временних літ”, укладений у Києво-Печерському монастирі ченцем Нестором у 1113 р. Охоплює події від найдавніших часів до XII ст.
“Повість временних літ” – велика історична праця, в якій подано зв’язний виклад історії Русі. Вона просякнута ідеєю міцної, об’єднаної держави.